Історична довідка с.Дроговиж

  

Найдавніші поселення людини представлені мисливським літнім табором Дроговиж та зимовим поселенням в скельній порожнині Прийма. Печерний комплекс на Приймі поблизу Мико­лаєва є одним з найдавні­ших поселень людини на території України. Початки його функціонування сягають 30-20 тис років до нашої ери. Цей комплекс продовжував функціонувати протягом ка­м'яного віку аж до ранньої бронзи. На території району відомо 15 поселень епохи неоліту.

       Історія села Дроговиж сягає своїми коріннями у сиву давнину. Підтвердженням цього є відкрите у 1975 році під час робіт Львівської археологічної експедиції Інституту суспільних наук палеолітичне поселення на території села . Комплексний аналіз матеріалів знайдених на території даного об'єкта відніс даний пункт до тимчасових мисливських таборів доби пізнього палеоліту .

Проте перші документальні відомості про село Дроговиж відносяться до другої половини XIV століття. В даний період у королівському селі Дроговиже був замок, який сторожив кордон Жидачівського князівства. Замок цей було закладено на краю Стружної (Окружної) гори, звідки було видно дністровські переправи і шляхи. Давня назва Дроговижа походить, напевне, від «дороги вижу», 3 валів городища, як і з замку Тарла добре видно дороги аж до Карпат.

        З XIX століття вважалося, що назва замку Друга вежа дала назву і селу, що виникло біля його підніжжя — Дроговиже. Але це скоріше не зовсім так.

В грамоті короля Казімежа III від 17 червня 1356 року, якою було надане магдебурзьке право місту Львову, серед свідків — шляхтичів Руської землі на першому місці стоїть Волчок (Волчконе[3]) з Дроговижа гербу Корчак, який належав до впливового галицького боярства, що в ході війни 1349–1353 рр. зрадило Любарта Гедиміновича і перейшло на сторону польського короля Казімежа III.

Під час військових подій 1353, 1366 чи скоріше весною на початку літа 1377 року, Дроговиже було здобуте військом Любарта і зруйноване. Дроговиж, який до цього був, напевне, адміністративним центром і містом, (про що свідчать рештки городища на західному схилі Стружної гори поблизу Львівської дороги) занепав і на старому місці більше не відродився. 

        Село з такою ж назвою виникло на нинішньому місці вже в часи Закліки Тарла (1465–1466 рр.) .

Десь близько 1465–1466 року Дроговиже як королівське село, стало центром однойменного староства, тобто було відроджено його адміністративний статус. Як видно із наведених фактів територія Миколаївщини в XVI-XVIІ ст. була густо заселеною. Тут виникають нові містечка. У 1570 році польський король Сигізмунд II Август дав грамоту шляхтичеві Миколі Тарлу на заснування міста поблизу Дроговижа. На честь фундатора місто одержало назву Миколаїв. Далі староством правили королівські підстарости. Найколоритнішою фігурою з них був Миколай Контський (1613–1622 рр.). З 1618 року староство вже не здавалось ні в оренду, ні в державлення. Старостами були познаньський воєводаЯн Остроруг (1618 −1622 рр.), його син Миколай Остроруг — коронний підчаший, один з регіментарів польського війська, розбитого під Пилявцями у 1648 році (від козаків отримав прізвисько «латина» через її добре знання), (1622–1651 рр.), наступний — сини Миколай (†1659),^[4] Анджей (1659 −1665 рр.), гусарський полковник і роздільський дідич Міхал Ф. Жевуський (бл.1670 — 1687 рр.), його син — гетьман великий коронний Станіслав Матеуш (1687–1728 рр.), племінник гетьмана — подільський воєвода Міхал Юзеф Миколай Жевуський (1728–1769 рр.) та син гетьмана Вацлав Петро (1769–1772 рр.). (дивіться Жевуські).

Тарли жили постійно в Дроговижі; старости ж, будучи значними політичними діячами, лиш користалися доходами і бували тут дуже рідко, фактично довіряючи управління підстаростам. Серед них був служебник Остророгів Федір Чижинський — батько Степана Чижинського, московитського дипломата й культурного діяча. 

         У 1772 році територія району увійшла до складу Австрійської імперії. Австрійські власті проводили політику онімечування українського населення. Уряд заохочував переселення німецьких колоністів на українські землі. Зміна одної влади іншою дещо змінила життя народу (припинились шляхетські міжусобиці, почав наводитись порядок).

У 1773 році Дроговизьке староство, в яке входили Миколаїв і 9 сіл, що були розташовані навколо, внесено в розпис державних маєтків і оцінене в 153180 золотих римських . У 1820 році це староство купив польський граф Станіслав Скарбек за 178630 золотих римських. Він став фактичним господарем Миколаєва. Тепер жителі міста мусили платити як державні податки, так і платежі на користь графа за те, що користувалися землею, пасовищами, пасіками. Жителі передмістя мали виконувати панщину.

Скарбек був одним з найбагатших людей в Австрійській імперії. 

У 1843 році граф Станіслав Скарбек заснував тут великий заклад-притулок для сиріт та старих, а також заснував крайову ремісничу школу.  

Навколо замку, збудованому в англійському неоренесансному стилі першої половини XIX ст., були розміщені ряди котеджів, оранжерея, сад, озеро з альтанками, а трохи далі - ландшафтний парк із впорядкованим цвинтарем та каплицею у неготичному стилі.

Всі ці будови, як і перша львівська опера (нині драматичний театр імені Марії Заньковецької), пов'язані з родиною графів Скарбеків.

 Не дивлячись на те, що вся Європа була кинута до ніг багатого графа (він любив подорожувати, відвідував і гірські курорти в Австрії, і цілющі чеські води, а під Віднем, у Нуссдорфі, мав розкішний палац), Галичину Станіслав Скарбек теж любив. 

Настільки, що вирішив збудувати брата нуссдорфівського палацу поблизу Дроговижа та Демні. І закипіла робота. Ліс колись був ландшафтним парком - гігантських розмірів, граф любив все чимале. Ледь чутний жаб'ячий хор, який супроводжував нічну вилазку до Закладу, розмістився в озері, яке було викопане в парку для графа. А поруч з цим зеленим куточком зростали стіни величезного замку-палацу. 

Величезного - це найменший з епітетів, які можна підібрати до споруди. Похмура маса суворого палацу займає площу, достатню для розміщення там середніх розмірів села. До нескінченного триповерхового головного корпусу приєднуються два чотириповерхові крила зі стилізованими баштами висотою в 5 поверхів. Зі сторони парку головний корпус постраждав від перебудов: його галереї втратили свій монументальний декор і нічим не відрізняються від якогось заводського санаторію середини ХХ століття.

Для перестарілих "квартирантів" закладу планувався окремий притулок. Дивина: для забезпечення чужих стареньких граф віддав чималу частину свого маєтку: забезпечення дроговизьке староство (яке вже колись закладав під будівлю театру), берездівецький ключ та інші володіння, всього 3 містечка та 28 сіл з 30680 га землі, будинок театру та звіринець у Львові. “Заклад графа Скарбека” отримав всі ці добра у вічне володіння. За статутом, керувати Закладом мала Надзірна рада, очолена куратором з роду Скарбеків. За свою роботу куратор міг користуватися квартирами на замку та у Львові при театрі.

 Загалом Заклад розраховувався на 400 сиріт (250 хлопців та 150 дівчат) та 60 стареньких. Чимало! А ще ж були вчителі, що працювали в Крайовій школі ремесел при Закладі, обслуга чималого будинку...

На початку ХХ століття Заклад вважався, процитуємо путівник М. Орловича, "зразковою спорудою". Відвідини цих грандіозних стін були можливі лише за згодою дирекції". Зараз ніякої згоди не потрібно. 

 Станіслав Скарбек помер 28 жовтня 1848 р. у Львові, поховали мецената на Личаківському цвинтарі. За заповітом бездітного графа Закладом мав опікуватись як куратор зять молодшого брата Станіслава Скарбека, Ігнація -Кароль Яблоновський.

Та коли в 1888 році будівництво палацу-гіганту у Закладі було завершене, труну з тілом графа перенесли до каплиці у Закладському лісі.

Коли влада в Галичини в черговий раз помінялася і скрізь запанував "соціалізм", мародери без зайвого сорому кинулися до костелів і склепів - за наживою. Де ж жадним до прикрас нелюдам було знати, що граф ніколи не носив золота. Ще в 1939 році  каплицю було сплюндровано вперше. За двадцять років, коли Хрущов взявся за атеїстичну пропаганду, було розгромлено й інші могили та каплиці в Закладівському лісі. Хоча там розміщувались могили лише старців та працівників Закладу, а ні ті, ні другі не могли похвалитися мільйонними статками. Хоча серед мешканців притулку були відомі в Галичині актори та режисери.

   Будинки, що завдячують своїм існуванням Скарбеку, все ще стоять. А от дух того часу давно розвіявся по світу.

 Майже половина земель, значна частина лісів, пасовищ і сінокосів належала земельним магнатам, які на території Миколаївщини були в основному поляками.  Селянство нашого краю не хотіло миритися з тяжким становищем і піднімалося на боротьбу проти соціального і національного гніту. В 1846 році вибухнуло повстання. Скасування панщини у 1848 році не влаштовувало селянство, яке сподівалося одержати землю, ліси, луки і пасовища. До нашого часу в більшості сіл Миколаївського району збереглися пам’ятні хрести, встановлені громадами на скасування панщини в Галичині.

До початку війни у 1914 році австрійці проводять будівництво укріплень по лінії Розділ – Верин – Миколаїв - Дроговиж. Будівництво фортеці в околицях Миколаєва, яка мала прикривати дороги на Карпати було припинено після дізнання про це російською розвідкою.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошено Західно-Укранську Народну Республіку. У той час частина Миколаївщини увійшла до складу Жидачівського політичного повіту. Але польська буржуазія і поміщики прагнули приєднати Галичину до відновленої польської держави. Для захисту українських земель створюються Українська Галицька Армія (УГА). Миколаїв захищала Львівська бригада УГА, якою командував А.Бізанц (уроженець Миколаївщини з Дорнфельда-Тернопілля). 18 травня 1919 р. Миколаїв та Розділ були зайняті польськими військами.

В серпні 1920 року частини Першої кінної армії вступили на землі Миколаївщини. Червоноармійці вибили поляків з залізничної станції Миколаїв-Дроговиж і захопили великі трофеї.

У березні 1921 року підписано Ризький мирний договір, західно-українські землі перейшли під владу Польщі. На Миколаївщині розвивалася дрібна промисловість, виробництво вапна, кахлів, цегли, гончарного посуду. Велике підприємство Розвадівський вапняно-кахельний завод належав багатому єврейському капіталісту Шмораку. Більшість населення було зайнято в сільському господарстві і дуже страждало від безземелля. Кращі землі продавались або передавались безкоштовно переселенцям з Польщі.

До кінця вересня пройшло розмежування між Німеччиною та СРСР. Створювались робітничо-селянські комітети, які брали в свої руки владу і контролювали всі сфери життя. Було націоналізовано вапняно-кахельний завод, ремісничі майстерні, млини, магазини, пекарні. У січні 1940 року було створено Миколаївський район у складі Дрогобицької області. З лютого 1940 року почав працювати виконком районної Ради депутатів трудящих.

Весною 1940 року між Дроговижем, Розвадовом і Миколаєвом почалося будівництво цементного заводу. Цьому сприяли багатющі поклади вапняку і глини.